Майже чверть століття в інформаційному просторі Тернопілля наша газета «Медична академія». За цей час вона встигла завоювати власну читацьку аудиторію, тисячі прихильників і, певна річ, здобути визнання серед інших видань краю. З невеликого формату А4 «МА» виросла у повноцінний інформаційний продукт, стала своєрідним медіа-майданчиком для медиків, науковців, студентів. І мені дуже приємно, що ось уже 17 років я причетна до його створення.
Згадалося, як вперше переступила поріг відділу комп’ютерної верстки, де тоді була тимчасова редакція «МА» й принесла кілька власних матеріалів про медицину Тернопільського району. Їх затвердили та надрукували вже в наступному номері. Так я стала постійним дописувачем «Медичної академії», а через рік вже офіційним кореспондентом видання. Це була середина «двотисячних» і все, про що говорили респонденти, нам доводилося записувати ручкою, а не на диктофон, як нині, тож можна лише уявити, скільки нотатників я списала. Комп’ютери також були тільки редакційні, тому наші рукописи потім «набирали» оператори комп’ютерного набору, гадаю, дівчата ще не забули, як то було. Нині ж усе набагато простіше – набрав на комп’ютері текст, потім delete чи еnter, вирізав, вставив, надіслав електронною поштою до редакції. Швидко та зручно. Взагалі ж за 25 років у «Медичній академії» відбулося чимало якісних змін – розширився тематичний діапазон, з’явилися нові рубрики й навіть стиль подачі матеріалів змінився.
Гортаючи спогади роботи в «Медичній академії», щораз переконуюся, що це найяскравіший період мого життя. Всі ці роки я професійно зростала разом з колегами-журналістами, набиралася досвіду від головного редактора, який відкрив простір для розвитку, можливості реалізовувати свій потенціал. Усі ці роки я працювала й вчилася, вдосконалювала свій стиль написання. Саме завдячуючи матеріалам у «Медичній академії», мені вдалося отримати престижні нагороди всеукраїнських конкурсів, провести інтерв’ю з багатьма цікавими, видатними, непересічними особистостями, які справили на мене незабутнє враження. Були серед них славетні науковці, легенди вітчизняної хірургії, зарубіжні фахівці високого класу та прості люди – звичайні сільські лікарі, медичні сестри, фельдшери. Незабутні враження справило спілкування з колишнім ректором ТНМУ Леонідом Якимовичем Ковальчуком. Завжди дивувала його обізнаність у кардинально протилежних напрямах науки, медицини, освіти та як вміло він умів цю інформацію для журналіста подати. Він завжди був переповнений безліччю цікавих ідей, планів. Пригадалося, як учергове ми розмовляли телефоном, він давав коментар, обговорили й нові теми для інтерв’ю. А через два дні невтішна звістка буквально вибила ґрунт з-під ніг, не могла повірити, що його вже немає, тобто до останнього подиху був, як мовиться, у строю.
Закарбувалася в пам’яті розмова з нашим випускником, одним з найкращих фахівців лікування бойової травми у світі, Олександром Врублевським. На зустріч він приніс неймовірну кількість світлин з гарячих точок світу – Нігерії, Центральноафриканської республіки, Йорданії, Ємену: «Я зберігаю фото дітей, яких оперував в різних країнах». І досі перед очима фото індіанця зі стрілою у грудях, якого пан Олександр врятував, підлітка з ампутованою ногою з Нігерії, дівчинки з обпаленим від снаряду волоссям. На моє запитання, що він зробив би, коли б мав необмежені можливості, пан Врублевський відповів: «Зупинив би всі війни». Так хочеться, аби саме зараз його бажання здійснилося.
Незабутньою для мене співрозмовницею стала мама доцентки нашого університету Тамари Воронцової – Ніна Іванівна. Прийшла, аби записати спогади про Другу світову, сподівалася, години часу цілком вистачить, а затрималася в їхньому помешканні аж на три. Розповідь колишньої сестри милосердя записала всю, до останнього слова. Чи здогадувалася тоді Ніна Іванівна, що рівно через 10 років її історія матиме таке гідне продовження – внук піде боронити Україну від рашистської нечисті, а донька стане відомою в Україні волонтеркою?
Окремо хочеться згадати про співпрацю з чинним ректором Михайлом Михайловичем Кордою, який великої уваги надає нашому виданню. Знаходить ресурси для його виходу в світ, активно долучається до того, аби редакційний портфель був наповнений цікавими матеріалами. Його пропозиція відновити рубрику «Вітальня», подавати «Медичні новини зі світу» знайшли надзвичайно позитивні відгуки в читачів. Мрія ректора – газета всеукраїнського рівня. Що ж, будемо її реалізовувати.
І наостанок, про творчі плани та побажання улюбленому виданню. Кажуть, що найкращі матеріали ті, які доведеться ще написати. Є задум підготувати серію публікацій про лікарів та медицину УПА, зокрема уродженку с. Шибалин теперішньої Бережанської міської громади Галину Дидик, яка була зв’язковою головного командира УПА Романа Шухевича, обласним референтом підпільного Українського Червоного Хреста. Радянський режим ув’язнив її на 25 років, вічний спочинок вона знайшла в Бережанах. Цікавими, на мій погляд, були б також статті про перших лікарів-краян, як-от, як Софія Окуневська – перша лікарка-гінекологиня, що народилася у селі Довжанка Тернопільського району. Гадаю, в нас чимала плеяда видатних імен, яких повинні знати майбутні лікарі. Хочеться якось і розповісти про свою маму, яка мріяла стати журналісткою, але доля в післявоєнні важкі часи покликала її в медицину. Лабораторній справі вона віддала 40 років, організувала в Лановецькій райлікарні лабораторне відділення, неодноразово була учасником з’їздів лікарів-лаборантів. Гадаю, що інформаційних приводів ще буде чимало.
Щиро дякую своїй рідній «Медичній академії» за те, що повернула у спогади та найкращі миттєвості мого життя. Виданню ж бажаю процвітання, щирих пошановувачів, цікавих респондентів і пухкенького редакційного портфеля.
Лариса ЛУКАЩУК